Навіщо і як переходити на українську

Які слова страхітливі — дволикість,

дворушництво, двозначність, двоєдушність!

Двомовність – як роздвоєне жало.

Віки духовної руйнації.

Змія вжалила серце нації.

Ліна Костенко

Ні для кого не секрет, що сьогодні, через 18 років після здобуття незалежності, мовне питання в Україні стоїть доволі гостро. Частково причиною цього є історичні умови, частково діяльність політиків, що вміло маніпулюють цим питанням, поглиблюючи поділ України на два табори, частково наша вайлувата, м’яка ментальність (багато в чому, до речі, стереотипована), частково зовнішній тиск країн-сусідів, а точніше сусідок. Статті з подібною тематикою сьогодні, слава Богу, не рідкість, і я нікому не відкрию Америки, якщо викладу тут типові поради щодо переходу й причини, з яких це доцільно робити. Із цього приводу було вже досить багато сказано й написано. Зокрема під час акції громадського руху „Не будь байдужим” у 2008 була презентована непогана брошура „Переходь на українську” (з матеріалами можна ознайомитися тут http://spetskor.dp.ua/art_730.php). Але цю статтю я пишу з іншою метою: я хочу поділитися з вами власним досвідом, розповісти, що допомогло мені, така собі сповідь людини, котра сама пройшла цей шлях. Сподіваюся, щось із цього стане в пригоді й вам.

Декілька років тому переді мною навіть не поставало такого питання: „Навіщо і як переходити на українську?” Дійсно, навіщо? Сім’я в мене вся російськомовна чи зрусифікована, я не мала жодного україномовного друга, я навіть не знала жодного україномовного в побуті вчителя! Про що могла йти мова? Із ким би я тією українською спілкувалася? Ні, звісно, я нічогісінько не мала проти української мови, мені подобалося її вивчати, ходити на олімпіади, але цим моя цікавість обмежувалася.

Чітко пригадую один спогад із дитинства, ще, може, 3-го чи 5-го класу: на якомусь уроці нам розповіли про мертві мови, і я мимовільно порівняла з ними українську. Для мене вона справді була мертвою, бо ж я її ніде не чула, а використовувала лише в навчанні, як ось латину використовують у термінології. Мені раптом стало так по-дитячому шкода цієї бідолашної української, наче змерзлого голодного кошеняти, і тоді я вирішила, що якщо періодично думатиму українською, то цю мову не можна буде вважати мертвою! Виходить, одна-однісінька людина може оживити цілу мову! Така наївна логіка зовсім не була заснована на знаннях чи принципах. Просто чомусь був жаль, якийсь щем… Та без будь-якої підтримки оточення, ці думки швидко забулися, життя продовжувало свою звичну ходу.

Напевно, багато хто з читачів знаходиться зараз у подібній ситуації. Українська мова – чудово! Вона гарна, одна з наймелодійніших мов світу, ви слухаєте україномовні пісні, можливо, читаєте україномовні книжки. Хтось там навіть нею говорить, виявляється. Але то десь там, не у вашому житті.

Саме з такими думками я і вступала до Українського гуманітарного ліцею після 8-го класу. Проте в цьому ліцеї я (неочікувано для себе) опинилася в середовищі з великою кількістю україномовних людей та вчителів, щось у моєму світі змінилося. Деякі з них розмовляли українською на перервах! Ключовим для мене моментом стало щире захоплення особами, що спілкувалисяукраїнською мовою постійно та скрізь. Я раніше не зустрічала таких людей, а от тепер виявилося, що вони існують, і не лише десь у Львові, а тут, у Києві. Переді мною нарешті постало оте питання: навіщо? І вже десь через півроку я могла сформулювати на нього якусь відповідь.

Поясню це так: вам було б зручно жити без імені? У сучасному суспільстві його б неминуче довелося собі придумати, бо ж як інакше вступити до навчального закладу, знайти роботу, подорожувати, мати права на власність і взагалі жити? А чи було б вам зручніше жити з чужим іменем? Навіть якби ви до нього звикли? Чи не відгукувалися б ви іноді на своє старе ім’я? А чи знаєте ви про те, що ім’я впливає на формування характеру? Певно, що так. Вихід тут лише один: стукнути вас добряче по голові, так щоб ви зовсім втратили пам’ять. Тоді нове ім’я ви сприймете як єдино можливе. Приблизно те саме вже протягом багатьох століть роблять з українцями, а у ХХ ст. ще й із потроєним ентузіазмом: б’ють по голові, от тільки біда, що всіх одразу не переб’ють. Завжди знаходиться хтось, хто ту голову підводить.

Мова – це і є ім’я народу, візитівка нації, паспорт етносу. Якщо ви свідомо відмовляєтеся від свого справжнього імені та звикаєте до іншого – ви стаєте іншою людиною. Відмовляєтеся від своєї мови – змінюєте свою національну належність. А невизначена нація не може довго зберігати незалежність і повноцінно розвиватися. І тут не доречні спекуляції на тему близькості братніх мов, котрі свідчать лише про необізнаність у цьому питанні.

Отже, основна причина для переходу – це потреба в самоідентифікації. Усі інші походять від неї. Інша річ, що далеко не в кожного є така потреба, і тут важко чимось допомогти. Я б могла сказати, що така людина ніколи не досягне справжнього успіху й не зазнає справжнього щастя, але очевидно поняття про успіх і щастя у неї теж відмінні, бо жодна людина свідомо від таких речей не відмовиться.

Від потреби самовизначення походить і бажання забезпечити своє майбутнє. А що є майбутнє? Це наші діти. У вихованої в українському середовищі дитини не буде виникати запитання „навіщо переходити на українську?” Варто зауважити, що українського виховання в родині часто буває замало, якщо друзі та знайомі української мови не вживають. Тому вирішувати цю проблему треба спільно, поступово, але впевнено долаючи труднощі.

Ви вже могли помітити, що я скрізь наголошую на ролі зовнішнього впливу в цьому питанні. Я дійсно вважаю, що самотужки перейти на українську в повному російськомовному оточенні під силу одиницям. Вам потрібно мати хоча б одного спільника, а краще знайти чи створити у своєму житті невеличкий україномовний осередок, наче острівець (таким міг би бути наш сайт „Ультра-Україна”;)).

Мені в цьому випадку пощастило, я мимохіть опинилася на такому острівці. Після того, як я знайшла для себе відповідь на запитання „навіщо?”, закономірно виникло запитання „як?” Із самого початку я без вагань обрала для себе так звану програму максимум, тобто перейти скрізь і повністю на українську (у цьому я наслідувала зазначених вище людей, які викликали в мене цілковите захоплення). Першим і найпростішим кроком був перехід на українську мову в ліцеї. Це, я вважаю, доступно кожному: перейти на українську в україномовному середовищі. До вас звертаються українською? Відповідайте нею ж. Згодом я почала говорити українською в громадських місцях – другий крок. Там мене все одно ніхто не знав, тож ніякого психологічного дискомфорту не відчувалося. Ще один легкий крок – уживати українську в спілкуванні з новими знайомими, які не чули від вас російської.

Усі подальші кроки були складнішими. Спершу з’явилася проблема з давнішими знайомими, котрі звикли до моєї російської. Виникали скептичні питання й дивні погляди. Звісно, не в усіх. Більшість просто ніяк не зреагувала. Але я їх сприймала з гордістю, мовляв, а ти б так зміг? До речі, з переходом на українську мову ви будете приємно здивовані тим, що багато хто схвалить ваш вибір. У моєму випадку так робили люди, від яких я найменше цього очікувала.

Проблемою, що поступово підкрадалася й із часом почала щоденно гризти моє сумління, була моя сім’я, яка все життя розмовляла російською (батько мій навіть не знає української мовидостатньо добре, щоб якось нею розмовляти). Провалювалися численні спроби, бо батьки не сприймали мене надто серйозно. Мабуть, думали, що це моє нове захоплення під враженням ліцею. Вистачало кількох добродушно-насмішливих поглядів і моя витривалість розбивалася вщент. Та в якийсь момент я вирішила знову ж таки кинути виклик: а не слабо? Цього разу я витримала, а треба було витримати всього лише 2-3 дні, протягом яких усі переконалися в моїй рішучості й звикли до „нового” образу. Проте відповідати мені українською вони так і не почали через недостатні знання чи просто закостенілу звичку й брак мотивації. Єдиною людиною з родини, з якою я тепер могла порозмовляти українською, була й залишається бабуся, котра малою сама говорила рідною мовою.

Тут буде доречно додати, що для українців характерний дуже цікавий феномен, котрий іноземцям здається просто парадоксальним: ми абсолютно вільно ведемо двомовні діалоги. Тобто одна людина звертається до іншої українською, а та їй відповідає російською мовою. У мене навіть є подруга, котра могла б у минулому вважатися справжнім майстром у цій царині. Вона примудрялася спілкуватися одразу двома мовами в компанії, де зі мною говорила українською, а буквально через секунду відповідала іншій людині російською. При цьому вона розмовляла так швидко, що це здавалося складним навіть однією мовою, не кажучи вже про декілька. На щастя, зараз вона так само, як і я, перейшла до програми максимум і припинила морочити собі голову.

Паралельно з цим хочеться зауважити дещо стосовно поняття мовної стійкості (здатності не переходити на чужу мову без особливої потреби). Статистика показує, що росіяни володіють набагато більшою мовною стійкістю порівняно з українцями:

„83,2 % опитаних українців при звертанні до них українською мовою відповідають також українською. Водночас при звертанні російською абсолютна більшість української молоді (90,6%) переходить на російську мовуспілкування. Росіян же характеризує стабільна одномовність. Вони відповідають російською і тоді, коли до них звертаються російською, і тоді, коли звертаються українською (відповідно 98,2% і 95,3%)” (Лариса Масенко „Мова і суспільство: Постколоніальний вимір”, 2004).

Воно й логічно: ви собі уявляєте, щоб росіянин, який навіть знає нашу мову, перейшов би на неї, якби до нього звернулися українською? Висновок: є чому повчитися…

Психологічно найскладнішим для мене етапом став перехід на українську з людьми, які ставилися до неї негативно або зі скепсисом, які вважали, що націоналісти морально тиснуть на них, що російськомовна людина вже відчуває себе пригніченою (це в країні, де 78% українського населення і лише 50 із хвостиком відсотків людей, що вважають українську мову рідною! Здогадайтеся, якій мові належать ще 25%…). Я в очах цих людей, мабуть, була зрадницею-бандерівкою. Проте з цим довелося змиритися. Своєю поведінкою я стверджувала свою позицію і свій погляд на дану проблему.

Щодо програми мінімум, тобто часткового переходу на українську. Поширена думка, щопрограма максимум – лише для дуже сильних волею людей, для справжніх націоналістів і не для простих людей. Інколи навіть говорять, що можна спокійно бути патріотом, не знаючи української. Із цього приводу можна довго сперечатися. На мою думку, це абсурд, не ображайтеся, будь ласка, ті, кого ці слова безпосередньо стосуються. Програма мінімум – це і є той конформізм, який призвів до сучасного стану речей. Це все одно, що називати себе прихильником якогось гурту, не слухаючи його пісень, чи обожнювати якусь книгу, прочитавши її скорочений зміст, чи бити себе в груди й казати, що для вас родина – найвища цінність, але своїй мамі ви останнього разу телефонували… здається, привітати з днем народження, чи вважати себе християнином, але ім’я Бога згадувати лише у висловах типу „О, Боже! Що сталося?” і „Господи, як ти мене налякав!” Для багатьох людей усе вищесказане – щоденна норма. Ну що ж, конформістом бути завжди легше й безпечніше, ніхто вас не в праві засуджувати.

Дехто виправдовується тим, що в деяких сферах своєї діяльності не може послуговуватися українською. Припустимо, у ділових переговорах. Звісно, якщо ваші ділові партнери не розуміють української, не варто над ними знущатися, але в іншому випадку – у чому проблема? Один мій знайомий знайшов собі дуже невинне на перший погляд виправдання. Мовляв, українська моватака мелодійна та ніжна, що він не може нею давати сухих указівок своїм підлеглим або кричати на когось, бо це не звучить так переконливо, як груба російська. Вигадуючи такі химерні виправдання, ми часто навіть не усвідомлено перешкоджаємо розвиткові нашої мови. Адже мова може повнокровно функціонувати лише тоді, коли вона здатна обслуговувати всі сфери життя даного суспільства. Це включає як сленг, так і технічні терміни, як діловодство, так і арґо з нецензурною лексикою.

Проте це не означає, що програма мінімум не має права на існування. Я вважаю її прийнятною як перехідний етап. У такому разі вона навіть неминуча. Але кінцевою метою мусить бути програма максимум, це логічно, хоча я розумію, що деякі зі мною не погодяться, на жаль. Не варто витворювати собі ілюзій, нібито перейти на українську легко. Однак це легше, ніж кинути курити чи зав’язати з алкогольною отрутою.

Для мене повний перехід тривав близько року чи півтора. Індикатором остаточної українізації можуть слугувати сни. От коли мені почали снитися сни українською, я зрозуміла, що моя свідомість і підсвідомість перебудувалися.

Нарешті особлива порада, яка обов’язково вам допоможе. Знайдіть натхнення! Я вже казала, що для мене це було безмежне захоплення україномовними людьми, неймовірними вчителями. Вони вражали мене своїм інтелектом і своєю любов’ю до українського слова. Та після такого натхненного курсу української літератури, як в улюбленої вчительки літератури більшості ліцеїстів, не закохатися в українське слово може хіба що глухий!

Знайдіть і ви джерело натхнення! Читайте українських класиків: Шевченка, Українку, Франка, Коцюбинського, Хвильового, Костенко… Або сучасних епатажніших  авторів, якщо це вам ближче: Карпу, Жадана, Андруховича. Дивіться українські переклади „Тачок”, „Мадагаскара” – це ж просто бомба! Слухайте українську музику – Океан Ельзи, С.К.А.Й., Тартак… Ходіть на українські вистави зі Ступками чи Бенюком, на фестивалі, виставки українського мистецтва… Відшукайте щось таке, що захопить саме вас, і це вам допоможе знайти в собі сили й, головне, бажання перейти на рідну мову.

Насамкінець хочу нагадати кожному з вас, шановні українці: обираючи російську мову, ви визнаєте, що незважаючи на всі суверенітети й державні кордони, ми лишаємося підкореним народом. Пам’ятайте свою історію, пам’ятайте, за що боролися наші предки, пам’ятайте, хто ми є. І не будьте байдужими, бо завтра байдужими будуть до вас.

 Катерина Сукманюк
http://www.ultra-ua.com/statt/problemi-susp-lstva/nav-scho-yak-perechoditi-na-ukra-nsku

Про ці оголошення

Occasionally, some of your visitors may see an advertisemen

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s